Cтудентка Харківського національного університету міського господарства імені О. М. Бекетова

У школі «Агенти змін» Євгенія втілила проєкт «Місто. Погляд». Метою було зацікавити туристів історією Тростянця, а містян – подивитися на нього під іншим цікавим кутом, адже багато молодих жителів вважали, що місто сіре та нецікаве й мріяли якнайшвидше покинути його. Мистецтво завжди змушувало інакше дивитися на речі та знаходити в них світлі деталі. Тож команда проєкту провела з підлітками фотопрогулянку. Досвідчені фотографи розповіли про ази фото- та відеозйомки. Учасники ж були здивовані, що кожного дня проходили цими місцями, але не звертали уваги на красу, що їх оточує. Згодом провели фотопленер. 

Страхів тоді у мене було багато, я боялась відмов, боялась, що ніхто не відвідає захід, не вірила, що дорослі люди погодяться прийти у свій вихідний допомогти з організацією і проведенням, не знала, звідки взяти гроші. Мені не вистачало досвіду спілкування та заохочення людей, на той момент я не вміла формулювати грамотно свої думки так, щоб слухач повірив та надихнувся моєю ідеєю. Я дійсно дуже сильно цього боялась, настільки, що мені просто хотілось знайти людину, яка зможе замість мене подомовлятись, провести заходи і вкінці десь вказати моє ім’я. Проте, мені було соромно від своїх думок і соромно від того, що якщо в мене вистачить наглості так зробити і я пройду на третій етап, то як я буду дивитися в очі тренерам, які не жалкували часу й давали консультації, і агентам, що були в таких самих умовах, як я, і змогли це зробити. А мені дуже сподобались люди, з якими я познайомилась, сама думка, що я отримала честь потрапити в їх коло, тішила й мотивувала мене, і я хотіла бути гідною цієї спільноти. До речі, з тих пір я і вирішила протягом життя поводитись «по-агентськи», як я це називала, бо вважала цю модель поведінки єдиною правильною, щоб не йти на компроміси з совістю. Звичайно, коли ти прийняв для себе таку позицію, довелось справлятися зі страхами, ходити в міськраду, говорити з людьми, продумати всі можливі заперечення і відповіді до них, шукати нові знайомства, брати на себе відповідальність. Звичайно, відсутність досвіду дала про себе знати у першому проєкті, і він вийшов не ідеальним. Проте я рада, що я це зробила, адже на той момент це був перший захід, який я організувала сама.

На етапах «Агентів змін» дуже легко повірити в себе – тебе оточують талановиті люди з палаючими очима, до тебе ставляться з повагою, слухають, направляють, дають поради. Ти нереально вмотивований, сидиш до ранку, продумуєш концепт майбутнього проєкту в ноутбуці, а паралельно записуєш у блокнот безліч планів, які плануєш втілити протягом життя, ти почуваєш себе максимально діловим і здатним підкорити будь-яку вершину хоч завтра. Проте, коли ти приїжджаєш додому, ти вимушений зіткнутися з жорстоким і неприємним фактом, що написати план і реалізувати його (ВИЯВЛЯЄТЬСЯ! 🙁) – зовсім різні речі. Тут впевненості стає значно менше і ти стаєш перед вибором: або пересилити свої страхи і працювати, або скласти руки. Мені здається, що саме тут ти і вибираєш, чи будеш ти Агентом змін хоча б для себе. 

Крім проєкту на той момент я багато думала над тим, чого я дійсно хочу, але вже у масштабах життя для себе, адже для мене було очевидним, що тренери школи організували «Агенти Змін» та готували свої лекції не тільки для того, щоб ми одноразово втілили проєкт, який запланували в Пущі. Я зрозуміла, яка у мене мрія, й паралельно з тим усвідомлювала, скільки треба працювати над її реалізацією. До «агентів» я б, напевно, вирішила, що в мене не вистачить сил, проте після історій тренерки Іри, розповідей тренерів Марти і Каті, Ольги й Оленки, досвіду Сергія і Ольги, ти вже не віриш у слово «неможливо»; коли я побачила, що можуть робити мої однолітки, та чого досягли люди не сильно старші за мене, я вже не могла вигадати собі виправдань. До першого етапу я росла у зовсім іншому оточенні, де, якщо чесно, не було людей, які б мене надихали, були вмотивовані, прагнули більшого і щоденно працювали над собою, тому я, в принципі, не вірила, що такі люди є. Зараз я розумію, що поки я в сотий раз перекручую свої бажання в голові, є Женя з Хмельницького, або Іван з Радехова, які в цей час, можливо, роблять щось нереальне. Я побачила, яким може бути життя і вирішила, що стерти класову непримиримість у моїй голові між тим, ким я є, і ким можу стати, зможу тільки я сама. «Агенти» навчили брати відповідальність за свої дії та за своє життя. Не скажу, що це сталось за три етапи, проте саме на них і в потрібний час я отримала той досвід і ті знання, у користі яких могла переконатися з роками, тому зараз я впевнено можу сказати, що «Агенти змін» сильно вплинули на мою особистість і на те, як я ставлюсь до речей. Я зрозуміла, що, по-суті, життя це і є великий проєкт, і його якість залежить від якості тих маленьких проєктів, через які ти проходиш щодня і твого ставлення до їх виконання. Я часто згадую школу, ту спільноту, історії, які я там почула, тренерів, лекції та місця, в яких ми побували разом з агентами, і мені просто приємно від думки, що ви є.

Я вступила на бюджет на факультет, який хотіла, гарно навчаюся, отримую стипендію. Стала членом ГО «Акустичний Тростянець», з якою щороку проводимо однойменний музичний фестиваль, що збирає професійних артистів з інших міст та тростянчан разом під відкритим небом з метою послухати якісну гарну музику. З молодими активістами мого міста ми організували сезонні квартирники для підлітків, юнаків та дівчат, які лише починають свій музичний чи поетичний шлях. В 11 класі спробувала відкрити свій магазин блокнотів власного виробництва «PTASHKA», проте, доки типографія мені допомагала безкоштовно, я змогла зробити десяток якісних блокнотів та половину з них продати, але потім в мене не вистачило фінансів на матеріали та технічне забезпечення, тому перша спроба бізнесу не вдалась. Проте «PTASHKA» досі літає в моїй голові. Тому зараз я пишу картини на замовлення, шию вишиванки, створюю прикраси, декорую меблі, виступаю на сцені, розробляю логотипи та навіть фотографую людей (ну, коротше, роблю все, що вмію) тільки під цим іменем. Коли визначусь з чимось одним, що мені ближче, планую залишити цю назву, а зараз думаю запустити творчий профіль «PTASHKA» на усіх можливих платформах, щоб збільшити аудиторію потенційних клієнтів на мої роботи. До повномасштабної війни працювала дизайнером інтер’єрів.

Агенти – це дуже приємний спогад з дитинства, де мені показали краще життя, людей, які хочуть робити гарні речі і роблять, мають бажання допомагати іншим, вдосконалюються, подорожують, втілюють масштабні ідеї, волонтерять. Я не пам’ятаю деяких імен та облич, не зможу згадати кожен проєкт, який був представлений на останньому етапі, проте я пам’ятаю, що тоді мені захотілось бути, як вони, саме там я почала думати про те, чого я варта, що я можу і як це робити. Я пам’ятаю, що там я почувала себе добре, прагнула більшого і замислилась про свої цінності, тоді я була дитиною, яка відчула сильні емоції від роботи, дружби і планування і запам’ятала «агенти» саме так. Ось ці відчуття, без конкретики, і є тією ниточкою; зараз я щодня прагну повернутись у цей стан, можливо, тому і асоціюю школу громадянської участі з кожною своєю малою перемогою, і кажу, що вона сильно вплинула на мене і моє життя.

Після окупації мого міста мій будинок було повністю знищено. У завалах мені не вдалося знайти майже нічого, що вціліло, проте «рюкзачок»* з першого етапу Агентів лишився майже неушкодженим, – прийму це як знак, що далі буде!))»

*примітка «рюкзачок» – це блокнот з рефлексіями і думками учасників Школи, які вони заповнювали протяго кожного дня та кожного етапу.