Олександра Гонтар: Медіаграмотність – це складова твого всебічного розвитку

Із розвитком інформаційних технологій у нас відчинилося безліч дверей для самоосвіти, комунікації з іншими людьми, пошуку будь-якої необхідної інформації, тощо. Але разом з тим, перед нами відчинилися й ще одні двері – у нескінченний простір медіа-сміття. Як же в ньому не потонути та навчитися фільтрувати інформацію?  

Поетеса, авторка збірки «Жери землю», журналістка та співведуча програми «Телебачення Торонто» Олександра Гонтар розповідає про медіаграмотність, важливість критичного сприйняття інформації у ЗМІ та соцмережах, про хайп та булінг, а також – про «жестякові» книжки, які любить читати.

– Розкажіть, ким мріяли стати у підлітковому віці і як вирішили прийти у журналістику?

– В свої 15-17 років я точно не мріяла про те, що я буду працювати в журналістиці, розбиратися в тому, хто такий Ілля Кива й інші дивні політичні діячі. Я була досить відірвана від політичного контексту. При тому, настільки, що коли я прийшла на співбесіду на «Телебачення Торонто» і мене запитали, як добре я орієнтуюся в політиці, я сказала: «Я знаю, хто у нас президент». На цьому моя обізнаність закінчувалася. Я хотіла стати акторкою. Навчалася на педагогічному факультеті, хотіла закінчити 4 курси і далі вже нікуди не йти. Але мама сказала: «Ти ж маєш закінчити спеціаліста, маєш отримати диплом. Кому ж треба ті 4 курси?». Тому в магістратуру я вступила на журналістику.

– Не шкодуєте, що не стали акторкою?

– Мене просто не взяли. Але це вони втратили, а не я (сміється).

– Яким девізом Ви керуєтесь по життю?

– Мені має бути комфортно, має подобатися те, чим я займаюся. Я живу так, аби не виникало якихось внутрішніх дисонансів. І це мій девіз по життю.

– Якщо говорити про журналістику і письменницьку діяльність: що більше приносить задоволення?

– Це різні сфери і, відповідно, вони приносять мені різні емоції. Я не займаюся журналістикою в класичному розумінні. Більше зараз займаюся соцмережами. І в цьому є щось своє: я бачу зріз суспільства, бачу більше за свою бульбашку, яка в мене є в журналістському та поетичному середовищі. Це мені дозволяє розширювати власний кругозір.

– Розкажіть про свою книжку «Жери землю»: що наштовхнуло на її створення, чому було обрано саме таку назву?

– Ще в 2016 чи 2017 році у мене був поетичний вечір. Я зі своєю подругою Олександрою Крикун робила образливі листівки. Там були різні фрази, типу: «Моя мамка тебе не любить». Одна із листівок була з фразою: «Жери землю, чмо!». Ми прибрали «чмо», бо це занадто. Вирішили залишити «Жери землю». Як на мене, це досить влучна фраза.

– Зараз працюєте над написанням нових збірок?

– Ні, я ще перетравлюю «Жери землю». В мене ще не було презентації у всіх містах. Були презентації у межах різних фестивалів, але повноцінного туру поки ще не було за браком часу.

– Як Ви можете охарактеризувати ситуацію щодо дотримання професійних стандартів у медіа?

– Це важко узагальнювати, тому що існують різні ЗМІ. Я щойно йшла повз КМДА і там проходив якийсь проплачений протест. Поряд стояли журналісти NewsOne і 112. І публіка досить «різношерстна». Можна говорити про те, що різні ЗМІ дотримуються стандартів настільки, наскільки вони самі собі вирішили. І в залежності від редакційної політики.

– Як молодій людині, підлітку, які нерозлучні з гаджетами, не загубитися в інформаційному смітті? Як навчитися фільтрувати та споживати інформацію свідомо?

– Треба знайти для себе моральних чи інформаційних авторитетів. Звісно, не факт, що ці авторитети будуть правильні й адекватні. Але вони мають бути різними.

– Але ж для деяких авторитетом є Анатолій Шарій?

– Але коли ти любиш Шарія, ти дуже чітко орієнтуєшся в інформаційному просторі. Нашо «гуглити»? Шарій мені зараз все розкаже (сміється).

– Як не стати жертвою маніпуляторів у соцмережах та в ЗМІ?

– Якщо ти розумієш, що зачіпають твої емоції – це вже має насторожити. Якщо в тексті більше емоційно забарвленої лексики, аніж нейтральної, це не просто інформація: «Що? Де? Коли?». І треба уважно до неї поставитися. Те ж саме стосується і оціночних суджень. Треба ставитися до всього, що ми споживаємо в інформаційному світі, дуже критично.

– Діти й підлітки не обов’язково читають тексти або статті, вони, скоріше, дивляться відео. Які маніпуляції найчастіше використовуються саме у відео і з якою метою?

– Переглядаючи відео теж треба орієнтуватися, наскільки повідомлення інформативне. Звертати увагу на те, наскільки воно маніпулює вашими емоціями. З іншого боку, якщо відео не чіпляє емоційно, ти просто не будеш його дивитися. Тому дуже важко визначити ось цю золоту середину щодо балансу інформаційного та емоційного. Важливо розуміти, хто є джерелом інформації у відео, чи є ця людина авторитетом для тебе та людей, думку яких ти поважаєш. Якщо за вашими відчуттями – це відео ок, тоді дивіться. З часом вміння відрізняти якісну інформацію від неякісної прийде і тоді людина сама для себе вирішить, чи дивитися їй професійні журналістські матеріали, чи Шарія.

– Але ж якщо для великої кількості молодих людей Шарій є авторитетом, то йому вдається знаходити потрібні слова, аби зачепити увагу.

– Це взагалі дивний феномен. Серед наших глядачів теж є прихильники Шарія. Зараз вже менше, бо ми часом згадували його у негативному контексті. Тоді його шанувальники «приходили» до нас в коментарі і писали: «Ви що, на Шарія наїжджаєте?!».

– Чи є якісь поради, які б стали у нагоді батькам підлітків? Звісно, батьки не є тренерами з медіаграмотності та значна їх частина не є журналістами, які володіють методиками перевірки інформації. Проте, все одно вони повинні мати якісь навички або набувати їх разом з дитиною?

– От моя мама любить дивитися ТСН (Телевізійна служба новин на телеканалі 1+1, – ред.). не те, щоб вона була занадто наївна чи не медіаграмотна, просто це такий її щоденний ритуал. Я теж деякий час думала, що ТСН – це прикольно.

– Зараз так не думаєте?

– Ні (сміється). Так от щодо мами. Навіть, коли я працювала в місцевому ЗМІ Кропивницького, моя мама не читала суто те ЗМІ, в якому я працюю. Іноді вона мені телефонувала і казала: «Я там прочитала новину на якомусь не дуже авторитетному сайті. Що ж це сталося? Це правда?». Я в неї запитувала: «А ти могла це у нас прочитати?». Тому я думаю, що зараз молодше покоління більше здатне навчати медіаграмотності старше, аніж навпаки. Старші люди в цьому плані більш безпорадні, бо у них вже є якісь усталені звички і бачення. І вони більш вразливі до критики: коли їм кажуть, що якесь певне ЗМІ – не дуже професійне, не треба його читати чи дивитися, вони це сприймають на свій рахунок. Тому їх ще важке навчити медіаграмотності, ніж підлітків.

– Чи має бути медіаграмотність включена в освітній процес у вузах, школах?

– Коли ти розвиваєшся і хочеш бачити максимально об’єктивну картинку світу, в якому ти живеш, ти сам будеш цим цікавитися цим. Я не вважаю, що абстрагування від політики – це щось погане. Я б теж іноді хотіла б жити у своєму «рожевому світі», де я не знаю, хто власники медіа, що таке цензура і так далі. Тому, якби був курс з азів медіаграмотності – це, безсумнівно, було б добре.

– Зараз досить поширене поняття булінгу, в тому числі, і в соцмережах. Минулорічні цифри Ла-Стради: 1 тис. 621 дитина подзвонила на гарячу лінію і 800 дорослих, які скаржилися переважно на цькування в мережі. Як себе вберегти і не стати жертвою булінгу?

– Я думаю, що люди, які на тебе «наганяють», вони взагалі не налаштовані на конструктивний діалог. Тому пробувати їм щось довести, пояснити – це часто не результативно і це псує твої нерви. Я для себе обираю стратегію просто не реагувати на це, ігнорити подібні меседжі. В результаті все зводиться нанівець і таких повідомлень з часом стає все менше. Йти «з обіймами» до людини, яка тебе щойно захейтила – це не дуже ефективно.

– Це розуміння, часто приходить з віком. Коли ти молодий, грає юнацький максималізм, ти більш до цього вразливий. Багато кому здається, що якщо вони промовчать, то це означатиме «проковтнути образу».

– У мене не було соцмереж у шкільному віці, куди хтось би «приходив» і хейтив. Звісно, можливість «встрявати в срачі» була, але в мене просто не було такої звички. Тому, мабуть, я всі наїзди, які були в мою сторону, я переношу досить безболісно. Наведу приклад. Я колись знімала гумористичний огляд новин у Кропивницькому. Коли я опублікувала перший випуск, мене хейтили 4 дні поспіль. Це люди, які живляться негативом. Вони в цій хейтівській каші варилися самі. Були люди в коментарях, які виступали на мій захист, вони на них «наганяли». Я написала всього 2 чи 3 абсолютно нейтральні коментарі, нічого не намагаючись пояснити цим людям. Якщо ти навіть намагаєшся якось захистити себе – це не завжди дасть той результат, на який ти очікуєш.

– Які тексти, фото, відео не варто постити в соцмережах, аби не наразити себе на певні ризики?

– Я думаю, що про нас цифровий світ знає абсолютно все. Купа інформації про людину є в базах даних. Тому я навіть не знаю, який компромат можуть про себе запостити підлітки. Це залежить від того, що особисто для людини є прийнятним, а що – не прийнятним. Соцмережі існують для того, щоб ти писав там все, що вважаєш за потрібне. Будь-яке цензурування твого контенту вливає негативно на людину і її бажання надалі щось публікувати.

– Тепер про переваги соцмереж: що позитивного, окрім комунікації один з одним, дають нам Facebook, Instagram?

– Завдяки соцмережам можна дуже швидко дізнаватися інформацію. Наприклад, можна навіть не заходити на новинні сайти, а бути просто підписаними на їх сторінки, або Telegram-канали офіційних ЗМІ. Так само можна підписатися на офіційні сторінки політиків у соцмережах. В основному, всі топ-політики мають відмітку, що їх сторінка верифікована, визнана оригінальною.

– А як щодо мемів: це добре чи погано?

– Ми якраз нещодавно мали дискусію з Міжнародним фондом «Відродження» про меми. Було озвучено багато різних думок щодо цього. От, наприклад, політичні меми завжди націлені на те, аби висвітлити в негативному світлі, висміяти того чи іншого політика. Коли ти постиш якийсь політичний мем, це значить, що ти граєш на руку його опоненту. Тому до мемів треба ставитися теж більш уважно. Це не просто картинка, яка викликає сміх. От «Баба і кіт», наприклад, дуже заполітизована і «порохоботська» сторінка. Можна посміятися з якогось політичного мему, але не обов’язково його в себе репостити, бо таким чином ти можеш стати інструментом пропагандиста.

– На які сторінки Ви підписані у соцмережах?

– Я читаю «Українську правду», ВВС, тексти на The Village, іноді – theБабель.

– Дивитеся телебачення, слухаєте радіо?

– Ні. Хіба що читаю текти на «Радіо Свобода». По телебаченню теж транслюють хороші матеріали, але їх ще треба знайти. З появою YouTube я взагалі не розумію, навіщо витрачати час на телебачення, якщо в Інтернеті все це є і, навіть, більше. І головне – ніхто тобі не диктує, що тобі дивитися, ти сам все обираєш.

– Буває, що ти цілеспрямовано не дивишся телевізор, але він працює як фон і якась інформація все ж відкладається. Чи це фонове радіо та телебачення впливає на нас?

– Так не тільки з телебаченням. Так само із новинами – люди часто читають тільки заголовки, потім можуть говорити взагалі якусь «дічь», яка не має жодного стосунку до дійсності. Тому не варто нічого говорити, якщо ти десь не дочув, не дочитав і точно не впевнений в інформації.

– Як дотримуватися інформаційної гігієни?

– Загалом, медіаграмотність – це складова твого всебічного розвитку. Ти не можеш бути не дуже розумним в якійсь одній сфері, але водночас – медіаграмотним. Наприклад, якщо ти хоч мінімально не орієнтуєшся в політиці, ти не зможеш бути медіаграмотним. Це все має бути в комплексі. Медіагігієна – це, перш за все, дивитися та читати перевірені ЗМІ та перевіряти посилання на джерела інформації. От, наприклад, джинсу дуже легко ідентифікувати за тим, що певний персонаж, часто політичний, представлений у позитивному світлі, його цитати наведені великими абзацами, думку його опонента можуть наводити або в негативному контексті, або взагалі не наводити. Важливо також звертати увагу на заголовки – це найперше, чим можна зманіпулювати. Якщо там щось по типу «Сеть взорвало заявление…», потрібно ставитися до них дуже критично.

– Які книжки можете порадити підліткам для розвитку критичного мислення?

– Я не дуже люблю книжки з саморозвитку, бо вони «учат жизні». В мене не дуже хороші відчуття залишилися після прочитання книжки Дейла Карнегі «Як завойовувати друзів та впливати на людей». Я не люблю такий менторський тон, коли хтось говорить: «Життя таке класне! Подивись у вікно!» і так далі. Я люблю читати художню літературу, думаю, що вона розвиває тебе непомітно. Розвиває твої почуття, емоційну сферу, емпатію. Художня література недооцінена в плані того, як вона впливає на розвиток людини. Але вона впливає на здатність формулювати думки, на те, наскільки ти красномовний. Я люблю книжки трохи жестякові, з матюками. А загалом, вважаю, що треба читати те, що тобі подобається і те, що відгукується всередині.

Автор:

журналістка, менеджерка із комунікацій Центру “Ейдос” Тетяна Кавуненко