Відомі підлітки або що можна робити в 15 років

9 Січня 2020

Що можна робити в 15 років? Грати в комп’ютерні ігри, готуватися до ЗНО, ходити на вечірки. І не тільки! Коли життя ставить нас в складні умови, ми або приймаємо ці правила гри, або виходимо із зони комфорту і створюємо свої правила.

Пропонуємо до Вашої уваги історії 5 підлітків, які в досить юному віці змінили світ!

1. Луї Брайль. Він допоміг не тільки собі вийти зі складної життєвої ситуації, а й значно спростив життя тисячам людей.

В 15 років він розробив систему для читання незрячими людьми, згодом презентував рельєфно-крапковий шрифт для сліпих, що використовується і дотепер в усьому світі!

Луї Брайль народився 1809 року у Франції 🇫🇷, його батько, Сімон-Рене Брайль, заробляв на життя, виготовляючи упряж. Одного разу, граючись у батьковій майстерні, маленький Луї взяв до рук якийсь гострий інструмент, мабуть шило, і ненароком встромило його собі в око. Незабаром інфекція поширилася на друге око. Так маленький Луї, маючи лише три роки, повністю втратив зір.

Хлопцю дозволили сидіти на уроках у місцевій школі, де він просто поглинав науку. Все ж методи навчання, розраховані на зрячих, не могли повністю задовольнити потреб незрячої дитини. Тому з годом Луї віддали до паризького національного інституту сліпих.

Валентен Гаюї, засновник цього інституту, першим розробив програму, яка мала допомогти незрячим читати: на цупкий папір наклеювалися великі, товсті букви. І хоча метод був досить незручний, але дав початок новому підходу до проблеми незрячих.

Брайль опанував цей спосіб, читаючи книжки з невеличкої бібліотеки Гаюї. Однак, невдовзі він зрозумів, що такий підхід до навчання непрактичний і займає дуже багато часу. Зрештою, літери були задумані для очей, а не для пальців.

Коли Луї було всього 12, інститут відвідав відставний французький капітан-артилерист Шарль Барб’є. Він представив спосіб зв’язку – сонографію. Нічне письмо розробили для користування на полі бою. Брайль із захопленням почав вивчати цей новий метод і навіть дещо удосконалив його і наступні два роки наполегливо трудився над спрощенням коду. Зрештою він винайшов удосконалений і простий шрифт із комбінації лише шести крапок — три крапки у висоту й дві в ширину.

У 1824 році 15-літній Луї Брайль завершив працю над цією новою шестикрапковою системою шрифту. Невдовзі після цього він почав викладати в інституті, де раніше навчався, став в подальшому професором цього інституту, а 1829 року опублікував унікальний метод письма, який нині називають його ім’ям.

Шрифт Брайля, зазнавши лише незначних змін, дійшов до нас майже таким, яким його створив цей французький юнак.

Нині завдяки цьому простому, добре продуманому шрифту, який майже 200 років тому розробив самовідданий юнак, писемне слово стало досяжне мільйонам незрячих людей.

До речі, наші «агенти» під час навчальної поїздки у Вінницю відвідали Реабілітаційний центр «Гармонія», в рамках якого підлітків навчали мові жестів та шрифту Брайля.

2. Наступна історія про надзвичайно сильну духом і тілом дівчину Рамле Алі – сомалійську і британську боксерку. Вона перша мусульманка, яка здобула перемогу в британському боксі, але довгий час вона тримала свою діяльність в секреті від своєї суворої сім’ї.

Алі була малою, коли її родина втекла зі столиці Сомалі Могадішо на початку 1990-х років. Вона втратила свого старшого брата, який загинув від мінометного пострілу.

Після страшної дев’ятиденної поїздки на човні в Кенії багато пасажирів на переповненому вітрильному судні померли від голоду, вони виживали на роздачах їжі службами ООН в Момбасі перед тим, як приїхали у Британію в якості біженців.

«У мене була надлишкова вага – сомалійська їжа була, безперечно, смачна. До речі, саме тому з мене знущалися, через мою вагу», – згадує Алі. «Тому я пішла в місцевий спортзал».

«Я, в кінці кінців, натрапила на секцію з боксу. В один момент я подумала: «Мені дійсно подобається бокс». Я просто спостерігала за тими результатами, які я бачила на своєму тілі: я ставала більш впевненою в собі і заводила нових друзів».

Тож, Алі почала займатися боксом в ранньому підлітковому віці і казала матері, що вона просто тренується для підтримки форми і не збирається брати участь в поєдинках. Тільки в 20 років подвійне життя Алі було розкрито.

«Послухай, тобі потрібно зупинитися. Чому ти показуєш свою шкіру? Мусульманка не повинна цього робити, бокс – чоловічий спорт, що суспільство буде думати про це?», – дорікали їй рідні.

Щоб догодити сім’ї, вона зупинилася в напівлегкій вазі – так вона робила багато разів протягом всього свого життя – то починала, то закінчувала кар’єру. Деякий час Алі працювала в юридичній компанії в Лондоні, але іноді доводилось працювати вночі і це виключало будь-які шанси на заняття боксом. Через шість місяців вона знову повернулася до спорту.

Алі завжди говорила своїй родині, що вона кине бокс, але напередодні її шлюбу, два роки тому, її сім’я виявила, що вона знову боксує. Її сестри і мати сказали майбутньому чоловікові, Річарду Муру – тренеру з боксу, що весілля не буде, якщо він не зупинить її. «Я хотів, щоб вона була щаслива в шлюбі, але я також хотів, щоб Рамле досягла своїх цілей в тому, над чим вона працювала все своє життя», – сказав він. На наступний день Алі взяла участь в поєдинку і завоювала британський титул.

«Потім мені подзвонили і сказали, що я буду брати участь в європейських іграх, – каже Алі. «Я подумала, що не можу сказати ні. Це найкраще рішення, яке я коли-небудь приймала».

«Кожен день я отримую повідомлення від людей, які говорять: «Ви робите неймовірні речі для нашої країни, підвищуєте поінформованість про нашу країну, яка так довго асоціювалася з війною і голодом. Ви привносите позитивне світло в країну – велике Вам спасибі», розповідає Алі і далі продовжує наполегливо йти до своєї мети, незважаючи ні на що.

3. Наступна наша героїня – Малала Юсуфзай. Це пакистанська правозахисниця, наймолодша лауреатка Нобелівської премії миру. Відзнаку «за боротьбу проти утисків дітей і молоді та за право всіх дітей на освіту» дівчина здобула, коли їй було всього 17!

Свою премію вона розділила з індусом Кайлашем Сат’ярті. Але Нобелівська премія – це святковий епізод в житті Малали, а були в ньому й інші, похмурі сторінки.

Світ дізнався про Малалу після того, як 9 жовтня 2012 року в долині Сват (Пакистан) озброєний бойовик увірвався до шкільного автобуса й вистрелив дівчині в голову, таким чином помстившись їй за критику Талібану й нехтування забороною вчитися. Малала дивом вижила, але лишатися на батьківщині не могла. Складні операції на мозку дівчина переносила вже у Великій Британії, де вона з батьками живе й зараз. Таліби офіційно заявили: «Це ми стріляли в Малалу Юсуфзай і так буде з кожним, хто виступить проти нас. Якщо нам ще хоч раз трапиться шанс вбити її, ми ним скористаємося».

Хоч життя Малали дотепер перебуває під загрозою, вона каже, що після доленосного пострілу в неї навіки пропав страх. Малала не припиняє своєї діяльності, маючи на меті зробити все, щоб кожна дитина на світі мала право на освіту. Вона заснувала благодійний фонд, відкрила школу для дівчат-біженців із Сирії, регулярно проводить чимало акцій на підтримку своїх ідей.

Книжка «Я – Малала» – ще один із важливих кроків, який дає змогу широкому загалу довідатися про життя в Пакистані за Талібану. Мемуари юної правозахисниці понад 60 тижнів були в списку бестселерів New York Times.
У своїй книжці Малала Юсуфзай розповіла, що з в Пакистані мешкає майже 50 мільйонів неписьменних людей (а це значно більше, ніж становить населення України). Серед них дві третини – жінки. Понад 5 мільйонів – діти. Талібан заборонив дівчатам навчатися. Спроби спротиву таліби придушували терором: убивали учителів, підривали школи. Чимало пакистанців підтримували ці заборони, що й не дивно, враховуючи щоденне промивання мізків по радіо. Де таліби висували аргументи на зразок: «Сестра така-то покинула школу й тому потрапить до раю».

Проте одному із небагатьох ентузіастів усе ж вдалося започаткувати кілька таких шкіл. Ним став батько Малали Зяуддін Юсуфзай.
Прагнення робити пакистанок освіченими – справа його життя. Цю мрію успадкувала й дочка.

Цікаві факти про Малалу:
– у 2017 році 19-річна пакистанська активістка та лауреатка Нобелівської премії миру Малала Юсуфзай стала посолкою миру ООН. Юсуфзай опікується наданням жінкам доступу до освіти;
– у 20 років (2017 рік) Малала вступила в Оксфорд. Вона вивчає філософію, політику та економіку в Lady Margaret Hall. Вона вчиться на тому ж курсі й у тому ж коледжі, що й Беназір Бхутто, колишня прем’єр-міністерка Пакистану, яка загинула у 2007 році;
– після поранення у 2012 році Малала приїхала до Пакистану у березні 2018 року. Кортеж правозахисниці складався з 15 автомобілів, у багатьох із них – озброєні поліцейські. Юсуфзай відвідала хлопчачий кадетський коледж у долині Сват, де виступила перед студентами.

Ентузіазм та прагнення зробити світ кращим цієї дівчини просто вражає і доводить, що в світі немає нічого неможливого, якщо є мрія і бажання.

4. Наступна історія ще особливіша – вона про українця. Діма Лопушанський – 16-річний винахідник зі Львова. Він розробив мультифункціональний пристрій для незрячих HelpyEyes.

Цього року він взять участь у міжнародній конференції ICYS 2019, яка відбувалася у місті Куала-Лумпур, Малайзія і отримав золоту медаль у секції «Інженерія».

Пристрій виконує три функції: визначення кольору, рівня освітленості і наявності перешкод.

«Все почалося рік тому: з’явилась ідея зробити соціальний проект, оскільки мої попередні проекти були більше комерційними. І після цього я вже кілька місяців думав, що саме створити таке, чого ще немає, і вирішити проблеми, які ще не вирішені. Одного дня я замислився — а як живуть люди, які не можуть бачити? У мене у самого поганий зір, я якось просто уявив собі, як почуваються ті, хто не бачить зовсім нічого. Я вирішив, що можу їм допомогти. Після цього зв’язався з головою Організації для незрячих пані Оксаною Потимко, і ми обговорили майбутній функціонал. Вона спочатку порадила зробити функцію визначення кольору, оскільки визначники кольору взагалі малодоступні і дуже дорогі. Згодом було проведено декілька зустрічей із незрячими і було обговорено можливі додаткові функції, які ми і впровадили», – розповідає хлопець.

Перший прототип мав батарейку 9 вольт і коли пристрій працював, її вистачало на 4 години. Після того батарейка розряджалась і треба було купувати нову.

«Я розумів, що такий прототип буде неможливо використовувати в реальному житті. Я далі розвивав це питання і зараз прототип має літій-іонну батарейку з різними стабілізаторами напруги. Наступні труднощі виникли, коли я почав задумуватися про озвучення. Спочатку вирішив використовувати озвучення з різних бібліотек, але вони всі англійською, в результаті я додав microSD-картку, на якій записані звукові файли, і тепер фактично пристрій можна перекласти будь-якими мовами світу і він буде без проблем працювати, треба лише змінити файли на картці».

За словами Дмитра, він і надалі планує вдосконалювати свій винахід.

«Основний крок – зменшити пристрій. Я планую це зробити за рахунок створення друкованої плати, на якій будуть промальовані всі контакти, і я зможу забрати всі дротики, перемички, які є в пристрої. Також планую замінити об’ємні елементи пристрою на дещо менші. Сподіваюся, що його вдасться зменшити майже вдвічі».

Молодим винахідникам та науковцям Дмитро радить читати науково-популярні журнали з фізики, а також книгу Мічіо Кайку «Фізика майбутнього».

«Математика — книга Джорджа Пойа «Математичні відкриття». Автор дуже цікаво описує різні математичні явища в легкому стилі. Що стосується інженерії і програмування, читав більше книжки технічного плану. Про мови програмування, спрямовані на вивчення конкретної галузі. Також я дивлюся багато YouTube-роликів, тюторіалів», – ділиться Дмитро.

Безумовно, ми маємо пишатися, що саме в нашій країні є такі талановиті молоді люди, які прагнуть зробити життя людей кращим і простішим!

5. На завершення – історія про дівчинку, яка прославилася своїм щоденником, який вела в концтаборі, на увесь світ. Анна Марі Франк – єврейська дівчинка, що народилася у Франкфурті-на-Майні (Німеччина) у 1929 році.

Франки, представники освіченого бюргерства, меломани та прихильники ідей “антиавторитарного” виховання, дуже швидко зрозуміли, що з приходом до влади Адольфа Гітлера в Німеччині їм більше немає місця. Неприкрито антисемітська політика націонал-соціалістів спонукала Отто Франка, батька дівчинки, прийняти ділову пропозицію і переїхати в Амстердам. Він очолив амстердамське представництво фірми “Опекта”, що виробляла харчові добавки.

6 липня 1942 року, після того, як нацисти окупували Нідерланди, Франки перебралися в заздалегідь підготовлений притулок – підвал в задній частині будинку за адресою Принсенграхт, 263. Тут вони сподівалися пережити нацизм. У тому, що Гітлер скоро зазнає поразки, не сумнівалася і Анна. У підвалі, вхід в який був замаскований під книжкову шафу, сім’я провела більше 2-х років. Лише 4 серпня 1944 року притулок Франків (в якому, крім Анни, її батьків і сестри, приховувалося ще 8 чоловік) було виявлено поліцією. Вважається доведеним, що Франки стали жертвами зради. Але ім’я зрадника точно не відомо до сих пір, незважаючи на неодноразово відновлювати розслідування. Імовірно це був хтось із колишніх співробітників Отто Франка.

Сім’ю депортували до концтабору. Протягом двох років Анна записувала все, що відбувалося, а також свої почуття і думки, в щоденник.
Вона складала короткі розповіді, пробувала писати роман і виписувала цитати з прочитаних нею книг. Щоденник допоміг їй коротати дні в неволі.

На початку березня 1945 року Ганна Франк померла від тифу і виснаження в таборі Берген-Бельзен – за всього кілька днів до звільнення табору британськими військами. Перед смертю вона важила трохи більше 35 кілограмів.

За словами друзів, які перебували в тому ж таборі, Анна могла б протриматися до звільнення, якби знала, що її батько живий. Отто Франк, єдиний вижив мешканець притулку, дав згоду на публікацію деяких фрагментів щоденника дочки в 1946 році. 25 червня 1947 го книга вийшла накладом в 3000 примірників, який швидко був розпроданий. До 1950 року щоденник перевидали шість разів. Надалі він був переведений на 67 мов, і до початку 1980-х його загальний тираж склав 16 мільйонів примірників.

10 цитат з унікального щоденника Анни:

  • Можна закрити людям рот, але не можна заборонити їм думати, лише тому, що вони занадто молоді.
  • Для будь-якої дівчини той день, коли її вперше поцілували, – найважливіший день!
  • Петер сказав ще:
    – Євреї завжди були і будуть обраним народом.
    Я відповіла:
    – Добре б вони хоч раз були обрані на щось хороше.
  • Сонечко сяє, небо блакитне-блакитне, віє приємний вітерець, і мені так хочеться … так хочеться … усе! .. Хочеться поговорити, хочеться свободи, друзів, хочеться побути на самоті. Так хочеться … плакати!
  • Анна запитала: «Чому вони хочуть зробити з нас звірів?». На що хтось відповів: «Тому що вони самі – дикі звірі».
  •  Поки я можу бачити це, – подумала я, – безхмарне небо і сонячне світло – я не смію сумувати.
  • Нічого розігрувати страждання, якщо тобі прекрасно живеться!
  • Про почуттях легше говорити пошепки, ніж розголошувати їх на весь світ.
  • Після кожної війни завжди говорять: це ніколи більше не повториться, війна – такий жах, за всяку ціну потрібно уникнути її повторення. І ось люди знову воюють один з одним, і ніколи не буває інакше. Поки люди живуть і дихають, вони повинні постійно сваритися, і як тільки настає мир, вони знову шукають сварки.
  • Любов, що таке любов? Я думаю, що це не висловити словами. Любов – це значить розуміти іншого, ділити з ним щастя і горе. І фізична любов теж невід’ємна від цього. Ти щось ділиш з іншим, віддаєш і отримуєш – не суттєво, чи в законному шлюбі, з дітьми або без. Неважливо, невинні відносини чи ні, головне, що хтось поруч, розуміє тебе і повністю тобі належить!

Автор:

журналістка, менеджерка із комунікацій Центру “Ейдос” Тетяна Кавуненко

Проект “Агенти Змін”, в рамках якого було підготовлено матеріал, реалізують: Центр політичних студій та аналітики «Ейдос», Національний Центр «Мала Академія Наук України», Благодійний фонд «Агенти змін», Молодіжна ініціатива «Серце в долоньках» за фінансової підтримки Фонду Демократії ООН (UNDEF) впродовж 2018-2020 років.

поділитися: